«Техніка – це матеріальне втілення духовної причини»

Відомий італійський виконавець та
диригент, професор Вищої музичної
Академії Страсбурга Луїджі Гаджеро –
частий гість в Україні. 7-8 квітня він
завітав до Києва в якості учасника
Міжнародної науково-практичної
конференції, що відбулася в
Національній музичній академії
України ім. П.І. Чайковського. Маестро
люб’язно погодився на ексклюзивне інтерв’ю.

Ви досить тісно пов’язані з Україною, нещодавно диригували оперою «Лімб» Стефано Джервазоні, що ви можете сказати про київську прем’єру опери?

– Я відповім вам словами італійського критика, котрий був присутній на  прем’єрі «Лімба». І перша річ, котру він сказав мені: «Неможливо! Неперевершено! Це публіка! Це справжня публіка»!  І що ж це означає?  Як італієць, я розумію, про що він говорив. У Західній Європі публіка сучасної музики – це дійсно публіка для сучасної музики. У нас є дуже невелика група  людей, які відвідують фестивалі, концерти та слухають цю специфічну музику. Та цього дійсно недостатньо для зв’язку цієї музики з нормальною сценою. На прем’єрі відбулася неймовірна подія: було близько тисячі людей, і такого ніколи не могло трапитись в Італії. І найкраще у цьому було те, що це була суміш публіки. Декілька людей були професіоналами, вони все розуміли, а інші були любителями.  Вчора вони були на опері Верді, а сьогодні – на «Лімбі». Таким чином, публіка яскравіша, не така зарозуміла, як в Італії або Західній Європі. Проблема прискіпливої європейської публіки в тому, що коли глядачі повертаються додому, в їхньому житті нічого не відбудеться у духовному плані. Тому однією з причин мого перебування і створення ансамблю тут, в Україні, є публіка та унікальна якість тиші. Публіка тут дійсно слухає те, що відбувається на концертах. У наш час це зустрінеш не в кожній країні, і це чудово для музикантів.

Які Ваші подальші творчі плани нас найближчий час?

 – Що я збираюсь робити, коли виросту? (посміхається). Ансамбль який я створив – це дуже ідилічний проект. Я маю можливість обирати музикантів, програму, визначати час репетицій. Тому що тут, у Києві, я маю змогу проводити шестигодинні репетиції дев’ять днів перед концертом. Ніде у світі, серед людей, яких я знаю, жоден музикант не має такої можливості. Тоді, як в Італії я маю лише декілька двогодинних репетицій. І хоча кожен виконавець підготовлений до репетиції, він максимально знає текст,  може інтонувати, інтерпретувати, тому що завжди має бути точка відліку, коли ти можеш починати створювати музику, та вже приходить час концерту. Але моєю метою було те, що я не збирався повторювати цю систему. Моє завдання – створити ансамбль, з яким можна працювати над інтерпретацією, тому що музика надзвичайно складна. У нас є цей час, і ми його використовуємо.  Це чудова специфіка нашого ансамблю. Наступний крок – це підвищення якості продукту цього ансамблю та інтернаціоналізація того, що ми робимо. Ми плануємо записати чотири диски. У жовтні, січні, навесні та влітку 2018 року. Ми вже запросили солістів і організовуємо концерт ансамблю за межами України. Таким чином, ми розширюємо коло своєї діяльності, покращуємо її якість і виходимо на світовий рівень.

Ви багатогранна особистість, диригент, виконавець, науковець, педагог. Який з цих видів діяльності є для Вас провідним або улюбленим?

– Для мене в музиці не існує пріоритетів. Поняття «музикант» вбирає в себе всі іпостасі. З іншого боку, що стосується музичного інструменту, я ніколи не був тією людиною, яка закохана у свій інструмент.  Інструмент для мене не є метою, але є засобом для досягнення мети. А мета – це музика. Звичайно, я люблю інструменти, я перкуссіоніст, та я все одно ставлюсь до них, як до об’єктів, як до чогось більшого, ніж виражає сам інструмент. Тому, коли я почав займатись диригуванням, у мене було відчуття,  що мені потрібно більше інструментів. Коли керуєш ансамблем, у тебе складається враження, що в руках якийсь більший інструмент, який має більше можливостей. Коли я вчився перкусії, мій викладач мені часто говорив: «ти не будеш виконавцем, ти будеш диригентом»!  Я ніколи в житті не грав гами. Я дійсно вважаю, що ідеальний  темп, який ти обереш, щоб грати на ударних або на цимбалах, це той, у якому ти існуєш кожен день у побуті.  Звісно, що ти обереш той темп, який буде відображати стан у музиці. Все має бути органічно і на певному рівні автоматично. Наприклад, коли хтось відходить від тебе, ти автоматично починаєш говорити голосніше. І звісно ж, ти не думаєш, я зараз  промовлю голосніше. На мою думку, це найважливіше, що я засвоїв, граючи на цимбалах та під час педагогічної діяльності.

І друге. Той культурний бар’єр, який ти маєш подолати, щоб почати гарно грати на будь якому інструменті, тобі просто потрібно відчути, відчути свій темп і відтворити його. Використовуючи цю методику, я, звісно, почав її застосовувати і в диригуванні, де темп – це головне. Я можу вам гарантувати, що десь на 95 відсотків ті темпи, які я використовував у грі на цимбалах, підходять мені і в диригуванні. Іноді, звісно, я думаю, як же мені віднайти цей жест? І тоді я просто думаю, як би я це зіграв на маримбі або на цимбалах. Тому я дійсно ставлюся до ансамблю чи оркестру, як до більш досконалого інструменту.

Сьогодні Ви виступили в якості доповідача науково-практичної конференції «Міжнародні електроакустичні майстерні». Чи плануєте Ви в подальшому брати участь у конференціях у якості науковця?

– Звичайно, так. Мене цікавить наукова діяльність. Якщо мене запросять, я можу приходити хоч кожного тижня. Я не розділяю свою диригентську діяльність та музикознавчу.  Я не бачу себе як людину окремої спеціальності, для мене не має сенсу окремо музикознавча діяльність або безаналітична диригентська діяльність. Звісно, мені іноді хочеться зупинитись у своїй діяльності і спитати себе, навіщо я це роблю?   І ти задаєш собі питання – чому? І знаходиш на нього відповідь. Для мене у цьому випадку дуже важлива немузична практика, тобто якийсь немузичний досвід. Наприклад, я вважаю, що для мене було дуже важливо прочитати роботи Станіславського, наприклад «Робота актора над собою». Також я цікавився роботами Гратовського, дуже захоплююсь кіномистецтвом. Дуже часто  розмірковую над тим, хто я, як я мушу вчиняти, куди я маю прямувати? Ну, от я, власне, проводжу дослідження подібного типу, і вони мають практичне значення для мене.

Найважливіше приходить, коли ти починаєш викладати сам. Ми знаємо, що була велика кількість чудових виконавців, але мало хто з них міг стати гарним викладачем, бо є різні шляхи. Наприклад, ти знайшов один свій шлях, щоб грати якомога краще, але ти не в змозі передати цей досвід іншій людині. Тому звичайно, коли ти починаєш викладати, ти аналізуєш. Що я зробив? Як я це роблю і що я маю передати іншій людині? Це, звісно, вже зовсім інше завдання. І зрозуміло, якщо не знайти вірний шлях, може статися катастрофа у викладанні.

Ви займаєтесь педагогічною діяльністю, яка Ваша головна мета як викладача?

– Так, я викладаю у Страсбурзі. Моя головна мета – свобода у викладанні, свобода самого студента. Щоб студент став вільним, дійсно глибоко вільним по відношенню до свого інструменту. Там я викладаю гру на цимбалах, а диригування я викладаю тут, на майстер-класах. Одного разу я робив це. Це була моя перша спроба в якості викладача диригування. Наступного разу майстер-класи відбудуться у липні. Минулого року наші майстер-класи проходили у будинку Вчених, цього разу, можливо, у «Плівці». Я буду намагатись продумати програму так, щоб вона була доступна для слухачів всіх рівнів. Що для мене важливо донести? Іноді студенти вважають, що вони недостатньо вправні, щоб зіграти цей пасаж, їм весь час здається, що вони мають зробити щось ще, що вони недостатньо швидкі, або вони недостатньо вправні у звуковидобуванні. Основна помилка в тому, що ти завжди вважаєш, що тобі потрібно щось ще, якось ще розвинути свої вміння. Справа в тому, що у 90 відсотках випадків це не так. Наприклад, ти граєш цей пасаж недостатньо гарно тому, що ти робиш надзусилля, але тобі потрібно навпаки врівноважитись, більш точно визначити свій темп, полегшити його, звільнити своє тіло, розслабити корпус. У такому випадку завжди варто не забувати про те, що музика – це не спорт. Я вважаю, що свобода –  це можливість і здатність зробити  темп дійсно своїм, аутентичним. Але в тому-то і проблема, що бути справжнім собою, так само, як і у повсякденному житті, дуже складно. Бути собою, бути справжнім –  це не спортивна якість.

Дуже важливо зрозуміти навіть на першому уроці, на першому занятті з будь-якого інструменту, що ти дійсно можеш бути  видатним виконавцем. Тобі потрібно допомогти учневі зрозуміти, що грати, як Горовиць, не означає, що ти мусиш 50  років займатись і тільки займатись і грати. Звичайно, у певному сенсі так, ти повинен пройти цей шлях, але, в іншому сенсі, на першому уроці з фортепіано ви не будете грати Рахманінова. Можливо, ви зіграєте лише дві нотки, одну і другу, різними руками, або кластер. Але ви можете спробувати зіграти три кластери, ці прості три кластери, як видатний виконавець. Дійсно, дуже добре, як Горовиць, наприклад, грав Скрябіна. Та дійсно, навіть між трьома кластерами я маю розуміти, як мені потрібно зіграти перший кластер, потім  злігувати його з наступним і зробити крещендо до третього так, щоб це було органічно і переконливо. І побудувати фразу з цього. І тоді ви зрозумієте, що цей шлях, дійсно більш ефективний і швидкий, щоб вибудувати власну техніку.

Наостанок я хотів би сказати таке. Досліджуючи все життя різні техніки, я переконався, що техніка – це пряма відповідь на питання, чому і навіщо я взагалі займаюсь музикою. Це матеріальне втілення духовної причини.

Розмову провела Анастасія Молибога

Переклад з англійської Тетяни Хорошун