Ігор Палкін: «Сучасна музична молодь чудова»

Цьогорічний IV Всеукраїнський конкурс піаністів премії фірми «C. Bechstein», що проходив у Києві в лютому–березні, як і очікувалось, показав високий рівень учасників, і це засвідчили матеріали різних ЗМІ, у тому числі й Інтернет-журналу «Музика». Звісно, з плином часу будь-яка подія осмислюється краще. Подробицями конкурсних прослуховувань і власними поглядами на сучасне виконавство з нами поділився диригент і художній керівник Студентського симфонічного оркестру Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, заслужений діяч мистецтв України, професор Ігор Палкін

– Ігоре В’ячеславовичу, ви супроводжуєте конкурс уже вчетверте – із самого його заснування. Чи змінюється він із часом? Що нового цього року?

– Так, проект розвивається! Приміром, на другому конкурсі другий тур був представлений бетховенськими концертами. На третьому – ми грали обидва концерти Ференца Ліста. Зараз програма була більш різноманітною за авторами: Бетховен, Ліст, Равель, Брамс. Хоча чомусь жоден учасник не вибрав концерт Брамса… Мабуть, дуже складний твір. Гадаю, перш ніж за нього братися, треба набратися життєвого досвіду. Він мудрий, так би мовити, філософський у змістовому, образному плані. Напевно, студенти ще не виросли для цього концерту.

– Вам часто доводиться грати з солістами, котрі посідають високі місця у міжнародному виконавстві. Як вам здається, молоді піаністи, з якими вам доводиться працювати в умовах конкурсу, мають потенціал досягти висот на міжнародній арені?

Роман Лопатинський

– Ну, чому ж не мають? Наприклад, переможець 2-го конкурсу на приз фірми «C. Bechstein» Роман Лопатинський просунувся уже доволі далеко, лауреат третього конкурсу Дмитро Чоні (розділив першу премію з Арсенієм Гаєнко. – Ред.) – прекрасний піаніст, учень Юрія Кота, зараз навчається у Граці (Австрія), а зовсім нещодавно став лауреатом престижного Міжнародного конкурсу пам’яті Володимира Горовиця. Є просто блискучі студенти, у нас чудова школа, кафедра: ви подивіться, які майстри працюють в академії! По-моєму, жодних сумнівів немає, що наша українська, колишня радянська фортепіанна, та й узагалі виконавська школа, знаходиться на гідному світовому рівні.
Правда й те, що я часто виступаю із видатними, уже відомими солістами, не тільки молоддю. Працюю також і в філармонії, не раз акомпанував справжнім зіркам.

– А як щодо інших наших знаних лауреатів, – наприклад, Антонія Баришевського, про якого згадували на відкритті конкурсу на приз фірми «C. Bechstein»?

– Так, Баришевський, Лопатинський… Я стежу за їхнім розвитком із юного віку – від перших перемог. І вони не зупиняються на досягнутому, не спочивають на лаврах – розвиваються, причому шукають себе у різних формах музикування: грають у дуетах, тріо, квартетах, квінтетах, виступають як акомпаніатори у вокалістів, крипалів, тобто йдуть широким фронтом. А Лопатинський узагалі дуже серйозно цікавиться оркестром, диригуванням, навіть, як я знаю, займався цим факультативно тут, у консерваторії. Протягом кількох років він був піаністом нашого студентського оркестру, тобто грав оркестрові партії фортепіано.

Людина, яка чує оркестр, знає його тембри, інструменти, оркестрові акорди, по-іншому відчуває рояль, вона збагачує себе. У піаніста, котрий зациклюється тільки на роялі й не цікавиться оркестром, хором, оперою, і фортепіано по-іншому звучить. Я кажу це вже з власного досвіду.
Здавалося б, усі грають на одному інструменті. От на конкурсі премії фірми «C. Bechstein» троє людей виконували один і той самий концерт Равеля – і всі по-різному звучали…

– Тут можна згадати, наприклад, Данієля Баренбойма, який був піаністом і став диригентом.

Данієль Баренбойм

– Ну, чому був? Він залишився піаністом, і я вважаю його кращим піаністом, ніж диригентом. Але це – моя власна думка. Тим не менше, багато видатних музикантів приходять до того, що хочуть, аби їхня діяльність перетиналась із найвищим проявом музичного звучання – симфонічним оркестром. Нічого кращого ніхто не придумав. Уся ця електроніка – штучна, вона все одно звучить бідно, порівняно із справжнім симфонічним оркестром. Тому ми знаємо, зокрема, видатного оперного співака Пласідо Домінго, який непогано диригує оперою. Згадаймо нашого славного Богодара Которовича, який теж у другій половині життя створив прекрасний оркестр, тому що йому вже не вистачало однієї скрипки, – він потребував збагаченого оркестрового звучання.

– Ви ж закінчували Харківську десятирічку по класу фортепіано?

– Так, я маю фортепіанне минуле.

– Деякі піаністи, котрі тією чи іншою мірою стали на шлях диригування, зважуються на такий подвиг, як керування оркестром, граючи на роялі. Як ви до цього ставитесь?

– Дійсно, є така практика. Під час декотрих концертів це можливо. От бетховенські опуси, певні концерти Моцарта, припустимо, де досить просте викладення, можна грати, слухаючи одне одного. Але є такі концерти, як, скажімо, Равеля, де передбачені численні зміни темпу, а соліст не завжди чує якийсь інструмент оркестру, і навпаки – в оркестрі можуть не чути рояль. Ось тут уже без диригента важко обійтись.

Практика гри оркестру без диригента не завжди приводить до хороших результатів. Тут, до речі, можна пригадати досвід жовтневої революції у 1917-му, коли вирішили, що, раз скинули царів і всіх експлуататорів, то й диригента треба прибрати з оркестру, бо він же стоїть із палицею над музикантами й командує! Був такий оркестр Персимфанс, перший симфонічний оркестр без диригента. Його створили на зорі радянської влади, але він проіснував дуже недовго. Розумієте, суть не лише в тому, що диригент об’єднує багатьох музикантів у колективній грі, – він ще створює стан, образи. Сьогодні він відкрив у цій симфонії щось одне, а завтра це може бути зовсім інше: зірки стали інакше, інша погода, настрій тощо. Соліст оркестру сьогодні один, а завтра – інший, ми прислухаємося до таланту кожного виконавця.

Тут справа не в диктаті, а в тому, щоб кожен музикант розкрив свої найкращі риси. Це дуже непросто: ти працюєш із багатьма людьми, які мають характер, настрій, клас гри, – усе потрібно об’єднати, щоби слухач почув ціле. То складно. Тому важливі й психологія, іноді імператив, лагідне слово – багато різних речей. Слід уміти працювати з людьми, довіряючи їм безумовно, але водночас управляти процесом. Складових так багато, що й словами не поясниш. Але не випадково кажуть: коли закінчуються слова, починається музика.

– Ігоре В’ячеславовичу, більшість учасників конкурсу виконують твори з оркестром уперше. Конкурсантам надається лише одна репетиція?

– Так, усі перебувають у рівних умовах. Але не тільки піаністи, а й оркестранти теж грають ці твори вперше. Вони такі самі студенти, як і піаністи. Ну, я, звичайно, з ними текст устиг трохи повчити. Але в мене було дуже мало часу. Ви знаєте, я готував на відкриття концерт Брамса з Ольгою Ліфоренко. І, що забрало відняло часу і сил, – «Весна священна» Стравінського. Студенти доволі успішно з цим впоралися, хоча твір – вищий пілотаж симфонічного виконавства. Просто порахувати ритми, починаючи зі 104-ї цифри, – точно подвиг для студентів, і я ними пишаюся.

Із приводу однієї репетиції. Студенти повинні звикати до дорослого життя. Гастролер, який збирається виконати концерт з оркестром, приїжджає за день до виступу. У нього є лише репетиція за день або і в той самий день перед концертом. Дві – максимум.

Я усім даю часу, скільки потрібно. Ми можемо повторити частину, певний епізод, тобто немає якихось суворих рамок. Студенти, оркестранти виховані так, що повинні бути доброзичливими до будь-якого соліста, подобається він їм чи ні. Професіоналізм полягає в тому, що вони мусять уміти акомпанувати будь-кому. А потім – будь ласка, можна обговорювати: той гірший, той кращий. Це теж їхня школа, наука.

Студентами вони не всі це розуміють, а вже коли працюють десь в оркестрах, то кажуть: «Ви знаєте, ми отримали в студентському оркестрі величезний досвід оркестрової гри, тепер ми усвідомлюємо, як це було важливо». І тих, хто засвоює це ще на студентській лаві, на четвертому-п’ятому курсах розхоплюють у хороші колективи. А ті, хто ставляться до оркестру як примусу і думають, що стануть великими солістами, часто помиляються. Бо навіть якщо ти будеш солістом, оркестр тільки збагатить, допоможе у житті. Ну, це вже справа кожного: в академії навчаються дорослі люди. Проте прикро, що деякі не розуміють того, їм не цікаво – мене те дивує. Хоча в цілому – у нас чудова молодь.

Часто люди мого віку й старші говорять: «…от ми були кращими, у наш час було інакше», – нісенітниця, не вірте. Навпаки, зараз молодь розвиненіша, просунутіша, інформованіша, розкутіша, вільна від ідеологічних штампів. Розумієте, у нас як було: комсомол, партія, партком, проректор з ідеології, історія КПРС. Головним держіспитом була не спеціальність, а науковий комунізм. Тобто тоді існували свої плюси й мінуси.

Тож сучасна молодь – хороша. Вона йде далі, ніж ми. Є просто прекрасні хлопці й дівчата: струнники, духовики, піаністи, вокалісти…

– Як живеться нині студентам-музикантам? Адже є потреба забезпечувати себе матеріально, що дуже непросто, багатьом доводиться поєднувати роботу з навчанням. Чи є сьогодні у молоді можливість і час творчо розкрится?

– Знаєте, не лише зараз так важко. Всі думають, що тільки їм було складно. Я свого часу закінчив харківську десятирічку, приїхав сюди, жив у гуртожитку, він тоді був на Лук’янівці. На першому курсі мені взагалі місця не вистачило й запропонували жити з товаришем-однокурсником у холі – там, де люди дивилися телевізор. У нас були згорнуті матраци, речі лежали на стільчиках. Я це пройшов. Із другого курсу почав працювати.

Розумієте, людина повинна організовувати себе сама. Вона має знати свої пріоритети. Розуміти, що, скажімо, у неї є спеціальність, оркестр, лекції, робота чи дві, – вона мусить усе спланувати, залежно від того, чого прагне.

У мене теж були мрії: якісь здійснилися, якісь ні, але я чогось домагався. Студентом відвідував певні уроки, що були мені потрібні, наприклад читання партитур, ходив на репетиції у театр, філармонію (до речі, студентів я зараз там дуже рідко бачу), відвідував нові постановки… І людина має розуміти навіщо вона це робить, а не лише скільки грошей на цьому заробить. Якщо митець починає думати тільки про гроші, то це марна справа. Тут уже взагалі нема про що говорити – у людини має бути інтерес до життя, вона має бути комусь потрібною.

Усі ми спочатку отримували (або не отримували) три копійки. Економили дріб’язок, щоб купити якийсь пиріжок. Зараз будь-хто може подати кандидатуру на конкурс у будь-якій країні, – ми не мали такої можливості. Не могли розмножити ноти – ксерокс був недоступний, бо ти, не дай Боже, надрукуєш щось заборонене, наприклад Солженіцина. Раніше доводилося віддавати партії переписувачеві, котрий писав ноти чорною тушшю. Аби поїхати на конкурс за кордон, потрібно було пройти всесоюзний відбір. Тому зараз ви – вільні люди. Отже, потрібно працювати й добиватися чогось, а з неба нічого не падає.

– Що би ви хотіли побажати наостанок нашій українській молоді?

– Ну, вона й сама працюватиме добре, хороший музикант ніколи не зупиняється. Я би побажав везіння, щоби пощастило виграти якісь конкурси, зустрітися з людьми, котрі могли б допомогти їм просунутися в кар’єрі, житті. Бажано, щоб умови життя в нашій країні змінилися такою мірою, щоб молодь не прагнула виїхати, а залишалася удома.

В інших країнах, яким би не був хорошим, ти чужий. Усе одно завжди є національний протекціонізм – і це правильно. Звичайно, добре, якщо людина десь влаштовується, просувається, – дай Бог удачі! Бажаю, щоб хорошим музикантам у житті був попутний вітер. Часто все вирішує випадок, везіння. І, звичайно ж, до них потрібно бути готовими (посміхаючись)…

Джерело: http://mus.art.co.ua/ihor-palkin-suchasna-muzychna-molod-chudova/