Ексклюзивні інтерв’ю

 Геннадій Дем’янчук

Genadiy_Demyanchuk

Випускник Московської державної консерваторії імені П.І. Чайковського (клас народного артиста, професора Є. Малініна), заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, доцент Геннадій Геннадійович Дем’янчук, 8 грудня 2011 року представив на розсуд публіки сольну програму, що складалася виключно із рідко виконуваних творів композитора-ювіляра, а також люб’язно погодився на ексклюзивне інтерв’ю.
– Геннадію Геннадійовичу, Ви досить недовго працюєте у нашій Академії. Скажіть, будь-ласка, відмінна чимось київська фортепіанна школа від московської ?
– Відмінності, звісно, є. Хоча дуже складно судити. Час іде. Тоді, коли я навчався у Московській консерваторії, виконавська школа була на дуже високому рівні. Там викладали цікаві талановиті музиканти. Але зараз все змінилося і асимілювалося. Ті люди, які складали тоді справжню епоху у розвитку фортепіанної школи, тоді ще радянської, покинули терени держави після, так званого, падіння залізної куліси, а хтось пішов з життя. В теперішній час я вже не бачу суттєвого переважання московської школи над іншими. Зараз йде тенденція, яка, на мою думку, відображає зворотній процес – зростання рівня виконавської культури в пострадянських країнах. У будь-якому випадку, я вважаю, що київська фортепіанна школа зараз знаходиться на справжньому європейському рівні.
– У підході до вибору репертуару є ще якісь відмінності ?
– Ви знає, такі відмінності важко відчути. Я думаю, що їх немає. Все залежить від постатей, що викладають у музичних закладах. Деякі йдуть дуже простим шляхом (таких людей було дуже багато і в Москві). Вони обирають для вивчення десятки-півтора десятка одних і тих же творів не виходячи за традиційні рамки. А є люди, які за своєю сутністю є слідопитами, котрі шукають все невідоме, не загране, маловивчене.
  – Творам яких епох – періоду класицизму, романтизму чи сучасної музики Ви віддаєте перевагу підчас занять зі студентам Вашого класу ?
– Я відштовхуюсь від їхніх вподобань. Помітна така тенденція – зараз, наприклад, все менше і менше подобається музика Фридеріка Шопена, яка була улюбленою завжди. Навіть мої студенти не дуже залюбки йдуть на мої побажання пограти щось з його різноманітного доробку. Усі хочуть оволодівати мало виконуваними творами епохи пізнього романтизму, творами ХХ століття. Отже, доповнюючи перше запитання, хочу сказати, що репертуарні уподобання молодого покоління все ж таки видозмінилися.
   – Для Вас ближче Ференц Ліст, твори якого були представлені у Вашому сольному концерті? Чия творчість для Вас найулюбленіша та найближча ?
– Улюбленого в мене достатньо багато. Ліста я дійсно дуже люблю. Його творчість – багатогранна і бездонна. Він постає у різних іпостасях. Зазвичай – його знають як поверхневого віртуоза, що писав етюди, всілякі транскрипції і парафрази тощо. Мені здається, що такий погляд на постать композитора є достатньо пласким і спрощеним. Ліст – музикант, філософ масштабу епохи  Відродження. Адже він здобув славу як композитор, піаніст-гігант, педагог, письменник та диригент. Доречи, він поставив на сцені Веймарського театру, який в ті часи мав дуже обмежені можливості, велику кількість оперних спектаклів в тому числі маловідомого та опального Ріхарда Вагнера. Ліст – постать навколо якої зосереджувалося все найбільш прогресивне та нове, що з’являлося тоді в музичному світі. Його творчість для мене це нескінченний пошук.  І ті твори, що прозвучали на концерті,  були лише часткою творчої глиби композитора. Нажаль, в рамках одного  концерту не можливо  показати  усю багатогранність його творчості. До сьогодні велика кількість його творів маловивчена, та  практично не виконується. Для мене особистість Ліста, та його творчість, завжди уявляли великий інтерес.
– Чиї традиції Ви продовжуєте у Вашій виконавській і викладацькій практиці ?
– Я стараюсь не продовжувати  чиїхось традицій. Абсолютно. Я вважаю, що продовження і наслідування нічого хорошого в собі не несе.  Людина повинна сама встати на ноги. Як викладач, я не ставлю за мету, щоб студенти копіювали мене, старанно повторювали мої  побажання. Я хочу, щоб вони мислили самостійно. У московській консерваторії були достатньо жорсткі виконавські традиції, порушувати які зовсім не підтримувалося. Ти моментально стаєш якимось духовним ізгоєм, якщо ти раптово у своїх трактуваннях відходиш від загальноприйнятої, так званої, радянської чи московської фортепіанної школи. На перший погляд, це було непомітно, а зараз я розумію ті жорсткі рамки. Викладач в першу чергу повинен виховувати у студентів своє бачення та розуміння музики.
– Чому Ви більше приділяєте увагу на уроках зі студентами? Техніці, образній наповненості або створенню цілісної форми сприйняття твору ?
– Я стараюсь не розділяти ці поняття. Одне походить від іншого. Так, у процесі роботи бувають, зрозуміло, акценти на чомусь, але технічна сторона виконання не настільки вузька і вона повністю підпорядкована музичній ідеї, що керує композитором і підказує засоби, якими він оперує при написанні твору.
– Скільки часу Ви витрачаєте на те, щоб вивчити і підготувати твір для представлення його на суд глядацькій аудиторії ?
– Кожен раз по-різному. Все залежить від того, наскільки мені відомий твір. Можна дуже швидко вивчити текст, але інша справа – це віднайти гармонію між станом твоєї душі та переживаннями композитора в момент написання твору. Дуже важливо, щоб ти перестав розділяти себе і автора. На це витрачається багато часу. Це тривалий  процес і навряд чи можливо до кінця висловити думку автора.
– Які у Вас плани на майбутнє? Чи є у Вас вже готові програми для майбутніх концертів? І де їх можна буде почути ?
– Зараз я працюю над новою програмою, яка складається з творів Бетховена та Прокоф’єва, а також Концерт № 3 Бетховена з Національним державним симфонічним оркестром під керуванням Володимира Сіренка.

                                                                                                                                                                                  Розмову провела Ольга Гуркова

Дмитро Гнатюк

Gnatyuk

РИТМ СЕРЦЯ «ТРАВІАТИ»

Оперна студія Національної музичної академії імені Петра Чайковського оновлює репертуар дедалі цікавішими постановками. Останньою прем’єрою стала опера Джузеппе Верді «Травіата» в новій режисерській трактовці видатного майстра сцени народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, професора та головного режисера Оперної студії Дмитра Гнатюка. На виконання головних партій були запрошені випускники музичної академії, солісти Оперної студії та Національної опери України Зоя Рожок (Віолетта), Михайло Куценко (Альфред), Олена Кумановська (Флора), Антон Скірко (Барон), Маркіян Свято (Маркіз), Михайло Гуменний-Петрівський (Жермон), Інна Тукова (Аніна), В’ячеслав Корсак (Гастон), Назар Павленко (Лікар). Диригент – лауреат міжнародного конкурсу Сергій Голубничий.
Про те, як народжувалася вистава, дізнаємось у розмові з Дмитром Михайловичем Гнатюком.
     – Скажіть, будь-ласка, чим різниться ця постановка «Травіати» від тієї, що була втілена Вами на сцені Національної опери?
– Звичайно, відмінностей багато. І можливості для створення вистави порівнювати не варто. В оперному театрі розкішні декорації, інші виконавці, оркестр. Хоча своєю камерністю, інтимністю і задушевністю мені більше подобається саме ця «Травіата». Жаль тільки, що ректор не погодився на її виконання українською мовою. Коли я співав італійською, німецькою і французькою, завжди почував себе дуже обмежено, скромно. Втрачалася довершеність образу та його повнота. Співати рідною мовою мені завжди було значно приємніше, відчував більше гармонії.
Усі вистави, поставлені мною на сцені Оперної студії (5 вистав), у Національній опері та в театрах за межами України – абсолютно різні. В «Травіаті» теж є щось нове, і, концепція насамперед позначена вимогами часу. Я не прихильник креативу, не однодумець сучасних режисерів-експериментаторів, бо вважаю, що за вигаданою новизною втрачається значущість твору. Я люблю правду. Щось кращого, багатограннішого, ніж оця музика, придумати важко. Петро Чайковський, Джузеппе Верді, Руджеро Леонковалло, Джоаккіно Пуччіні – божественного дару композитори. Вони вибудували таку драматургію творів, що тільки дай Боже розуму все осягнути та відтворити на сцені. Це не означає, що варто ставити тільки за клавіром і сюжетом. Треба заглиблюватися у твір, пропустити через серце і все, що закладено, відкриється. Результат не буде схожим на інші постановки. У кожної людини свій ритм серця, розум, оцінки та погляди. Індивідуальність проявиться. В мене було дуже мало часу, всього три тижні, на цю постановку. Ви бачили б, скільки публіки було на прем’єрі? Переповнений зал. Усім була цікава «Травіата» саме на сцені Оперної студії.
«Травіата» для мене – опера з найглибшим драматизмом про людину. Я вважаю, що Верді – великий верист, котрий показує правду на сцені. «Трубадур», «Бал-маскарад», «Ріголетто», «Отелло», «Аїда», «Травіата» та ще кілька опер, в яких я співав, залишили слід у душі, стали частиною мого життя. Кожен такт був обміркованим, продуманим. Непомітним був початок гри чи її завершення. Я жив характером персонажа, все доводив до кінця. До речі, тільки Яго не міг співати. Це не мій характер. Як відтворити негідника, коли тобі жаль Дездемони та Отелло. Якщо співак «занурюється» в сюжет, він відрізняється поведінкою і в житті, і від тих колег по сцені, котрі спрощено сприймають події.
Згадаймо либонь Шаляпіна… Це видатний драматичний актор і співак. Були сильніші голоси, ніж у нього, але саме він вирізнявся яскравою індивідуальністю. Як майстерно була відтворена фраза «Чуют правду!» в «Івані Сусанініі» Михайла Глінки. Високий клас майстерності, могутній талант. Не так багато є співаків, котрі б органічно поєднували вокальні дані, перевтілення та відчуття міри. Звичайно, є гарні голоси, але нема здібностей зіграти: розкритися, передати відповідний характер музики. Приміром, дуже складна партія Ріголетто в однойменній опері Джузеппе Верді. Мені надзвичайно подобався образ. Тільки в 60 років припинив співати цю партію. Я читав, що в історії вокального співу декілька виконавців загинуло в цій ролі на сцені через надмірне емоційне навантаження. Там є така мізансцена «Куртизани». Це насичена, динамічна музика, особливо фраза: «Згляньтесь наді мною» (співає). Якось не зміг взяти дихання в найбільш кульмінаційний момент, одразу в очах трошки потемніло. Наступного дня пішов до лікаря, а він каже: «Не співайте». Я рік і не співав. І ось театр з цією виставою їде в Черкаси. Не дуже кортіло мені їхати, співати Ріголетто, але умовили. Наче вже й позабув про прикрий випадок, все було гаразд, але точно в цьому місці ситуація повторилася. Серцю не вистачило кисню. Відома історія про американського актора (баритон), котрий помер на сцені в образі «Ріголетто». Це коронна партія вокаліста, свідчення його майстерності, таланту. А які чудові образи Джільди, Герцога та інших персонажів.
– Як складалася робота з виконавцями цієї вистави?
– Студентам намагався пояснити особливості партій, характери. А виходить це не в усіх. Завжди є хороші студенти, які «на льоту» вхоплюють, а є й такі, що дуже довго нічого не розуміють. Це саме студенти з гарними голосами, котрим складно поєднувати вокал і акторську гру. Як Шолом-Алейхем казав: «Талант, как деньги. Если он есть – так есть, если нет – так нет». Це реальність людського життя. Багато дається досвідом. Чим більше співаєш, тим швидше долаєш недоліки. Природно, що не все виходить за кілька занять. Є такі сполучення нот, які не можна одразу виконати. Треба методично й дуже уважно розібратися, що заважає, забагато дихання чи його не вистачає, навчитися фіксувати комфортний стан, позицію подачі голосу. З тривалими заняттями, репетиціями досягається і результат. Це і є навчання. Треба зважати на природні можливості. Я кажу студентам: «Не співайте тут, не беріть цю ноту. Все повинно йти через дихання, яке може розкрити ваш голос». Педагог може підказати як покращити звук. Існують різні школи, для котрих пошук звуку – просто ідея фікс. У мене зовсім інший підхід у цій справі.
– Дмитре Михайловичу, як вибирали виконавців, був конкурс?
– Колишні здібні студенти Національної музичної академії є солістами Оперної студії. Когось запрошували. Прослуховував співаків і одразу відзначав, хто потенційний виконавець. Не так вже й багато хороших Альфредів, Віолетт, Жермонів. Наразі по двоє виконавців на одну роль.
– А репетиції з хором? Це були окремі заняття чи одразу зводили з солістами?
– Прослуховував хор, робив зауваження, акцентував де треба підтримати солістів, відчути можливості кожного. Доводилося фантазувати і швидко приймати рішення, потім – вихід на сцену. Це хвилюючі та водночас радісні моменти, які емоційно забарвлюють життя.
– Дякую Вам за розмову. Бажаю енергії на здійснення наступних спектаклів.

Розмову провела Ольга Гуркова.

Матеріал опубліковано у журналі
“Театрально-концертний Київ” – січень 2012р. – №1