Кафедра історії української музики та музичної фольклористики

Однією з провідних ланок багатоскладової структури НМАУ є кафедра історії української музики. Її утворення у 1989 році на хвилі «перебудови» мало широкий громадський резонанс і стало знаковою подією культурно-мистецького життя країни.

Історія становлення кафедри органічно вписана у складний культурно-історичний процес національного усвідомлення і державотворення. Її заснування збіглося із пробудженням нації на межі XIX – початку XX століть. Композиторська і виконавська практики в Україні, стимульовані цими процесами, сприяли накопиченню досвіду осмислення явищ музичного життя, поступовому формуванню наукових засад, філософсько-естетичної та музично-критичної думки.

Засновником першої наукової концепції історії української музики став видатний музикознавець, фольклорист, критик, педагог, музично-громадський діяч Микола Грінченко. Спираючись на його досвід, упродовж наступних десятиліть науковці, передусім Пилип Козицький, Андрій Ольховський, Онисія Шреєр-Ткаченко, поступово формували нинішній фундаментальний курс історії української і сучасної музики, що викладається у НМАУ.

У повоєнні десятиліття серед випускників і аспірантів Пилипа Козицького особливо вирізнялася неординарна постать Леніни Єфремової (1924-2013) – талановитого музиканта, видатного музикознавця, педагога, громадського діяча. Вона здобула музикознавчу освіту на історико-теоретичному факультеті Київської консерваторії (1944-1949 рр., клас Л. Хінчин, а потім – Т. Шеффер), закінчила аспірантуру при кафедрі історії музики (1949-1952 рр., класи П. Козицького, М. Крохмаль). З 1949 року – викладач історії російської музики, з 1953-го – історії радянської музики, з 1965-го – професор кафедри історії музики. У 1970 році призначається завідувачкою новоутвореної кафедри історії зарубіжної та радянської музики, а у 1976-1984 роках очолювала об’єднану кафедру історії музики.

Керуючи кафедрою, Леніна Єфремова прагнула активної розробки нових методологічних засад і методики викладання базових курсів історії музики, зокрема, музики XX століття. Її лекційні курси завжди спиралися на ретельний, ґрунтовний естетичний аналіз, широкий культурологічний контекст, унікальний талант розуміння і відчуття музики. Своєю діяльністю вона сприяла виходу української історико-музикознавчої думки і викладацької практики на рівень сучасних гуманітарних наук.

Під науковим керівництвом Леніни Єфремової було написано велику кількість дипломних і дисертаційних робіт. Цим працям притаманні проблемність, неординарність ракурсу дослідження, новаторський погляд на сучасні та вже усталені явища.

Леніна Єфремова створила потужну професійну школу музикознавців-істориків. Її вихованці стали провідними викладачами НМАУ (Т. Гнатів, М. Копиця, О. Таранченко, Т. Волошина, Г. Бакаєва, Т. Некрасова), Дніпропетровської консерваторії (А. Поставна), музичних училищ (Т. Чухрай, Н. Кубанцева, Ю. Кудрявцева), дитячих музичних шкіл (Г. Берека, Т. Завгородня, Н. Фастовська-Поляк), плідно працюють у Національній радіокомпанії та філармоніях (Л. Лагутенко, Г. Сабітова, О. Колодуб, Г. Мокрова), Національній спілці композиторів та авторитетних музичних установах (О. Голинська, Ю. Щериця, С. Балашова й ін.).

Переломно-історична ситуація кінця 1980-х – початку 1990-х років в Україні, спричинена потужним духовним, суспільно-громадянським піднесенням і початком розбудови незалежної держави, створила об’єктивне підґрунтя для утворення кафедри історії української музики як окремого підрозділу консерваторії. Цей етап пов’язаний з іменем академіка Академії мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора Івана Ляшенка. У 1989 році його запросили очолити новоутворену кафедру історії української музики. З притаманним йому масштабом державного мислення, учений перетворив кафедру на потужний національний освітньо-науковий осередок, робота якого спрямовується у широке контекстне поле музичного українознавства, культурології, соціології, психології, менеджменту.

Це потребувало реорганізації структури і розширення діяльності кафедри, яка відтепер здійснювалась у взаємодії з роботою утвореного на її базі у 1995 році під егідою Міжнародної асоціації україністів Центру музичної україністики (директор – І. Ляшенко). Великою заслугою Івана Ляшенка є значне переосмислення навчальних дисциплін. З його ініціативи було започатковано нові курси, що збагатило уявлення про українську музичну культуру як цілісне явище, сприяло дослідженню раніше заборонених і маловідомих постатей.

Викладачі кафедри розробили низку навчальних програм, видали ряд посібників, методичних збірників і матеріалів з музичної соціології, менеджменту, культурології. Постав підручник «Історія української радянської музики» (1990 р.), у якому з позицій деідеологізації було здійснено спробу переосмислення основних етапів розвитку української композиторської творчості.

Ґрунтовний підручник у трьох частинах (1996, 1998, 2001 рр.) для вищих музичних закладів України написала доктор мистецтвознавства, професор Лідія Корній. Випускниця Львівської консерваторії, вона у 1975 році закінчила аспірантуру в Київській консерваторії (клас О. Шреєр-Ткаченко) і розпочала педагогічну роботу (з 1994 р. – професор).

З 1996-го працювала на кафедрі кандидат мистецтвознавства, доцент Надія Некрасова-Яворська (1947-2004). Вона викладала курси «Історія музики XX ст. (слов’янські країни)», «Лисенкознавство», «Історія української музичної культури». З 1996 до 2004 року була деканом історико-теоретичного й композиторського факультету, деканом по роботі з іноземними студентами. Автор наукових праць і численних статей.

2013 року кафедру було реорганізовано і об’єднано з кафедрою музичної фольклористики.

Кафедру музичної фольклористики як самостійну структуру було утворено в 1993 році, але її діяльність має давні витоки.

Основи навчального курсу музичного фольклору були закладені ще в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка в 1920-х роках. У науково-теоретичному відділі інституту працювали видатні музикознавці Микола Грінченко та Климент Квітка. У їхньому поданні склалися дві різні концепції змісту й структури курсу фольклору.

Фаховий історик Микола Грінченко розглядав предмет у складі курсу історії української музики – як наріжний камінь і перший етап професійної творчості. Інших позицій дотримувався Климент Квітка. Він читав курс порівняльного музикознавства (музичної етнографії) як аналітичний, поширюючи на українську науку методи європейської етномузикології.

У 1934 році консерваторія успадкувала колекцію народних інструментів, подаровану свого часу Музично-драматичній школі Миколи Лисенка громадським діячем і аматором кобзарства Олександром Бородаєм. Ця колекція, а також невеликий фонд спеціальної літератури склали матеріальну основу кабінету народної творчості при Київській консерваторії.

За свідченням фольклориста Олександра Правдюка, першим керівником кабінету був Антон Лиходій. Від 1937 до 1941 року на його чолі стояв відомий дослідник єврейського фольклору Мойсей Береговський (1892-1961). Він працював у руслі етномузикологічної школи Климента Квітки. По війні, після повернення консерваторії з евакуації Мойсей Береговський вів курс фольклору на історико-теоретичному факультеті. Але в 1949-му (період «боротьби з космополітизмом») його звільнили з посади викладача.

З осені 1949-го викладання курсу народної музичної творчості розпочала Онисія Шреєр-Ткаченко, спрямувавши його в історичне русло.

Згодом Онисія Шреєр-Ткаченко передала цю дисципліну під опіку теоретичного музикознавства, заохочуючи молодих фахівців до мало популярної тоді галузі. До викладання запросили випускників кафедри теорії музики Володимира Матвієнка (1935- 1996) у 1962 році, а згодом Олену Мурзину (у 1968 р.), яка поєднувала викладання дисциплін теоретичного циклу (аналіз творів) і народної музичної творчості.

У 1985 році на посаду завідувача кабінету народної творчості й викладача прийшов Євген Єфремов, кандидат мистецтвознавства (1989 р.), заслужений діяч мистецтв України (2010 р.). Відтоді склалися нові пріоритети фольклористичної роботи. Поряд із активним збиранням матеріалу помітне місце посідає практика виконання записаних в експедиціях пісень. Від 1979 року до нашого часу функціонує заснований Євгеном Єфремовим співочий гурт «Древо», вплив якого на українську музичну культуру важко переоцінити. Ансамбль започаткував новий напрямок у музичному мистецтві України. Він продемонстрував слухачеві селянську традиційну пісню як глибоке і повноцінне явище, що стоїть на засадах локальних традицій і не потребує додаткової сценічної обробки, яку ми спостерігаємо у більшості академічних народних хорів. Виступи колективу відбулися у різних містах України, Бельгії, Грузії, Польщі, Росії, Франції. В Україні, Польщі, США та Франції були випущені аудіокасети та диски із записами. Отже, виконавство стало складовою повноцінної фольклористичної освіти.

На кафедрі музичної фольклористики було написано 34 дипломні й магістерські роботи, захищено 5 кандидатських дисертацій.

Сучасний етап функціонування кафедри історії української музики пов’язаний з іменем видатного українського композитора, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України, академіка Національної академії мистецтв, кандидата мистецтвознавства, професора Мирослава Скорика. Він закінчив Львівську консерваторію (клас С. Людкевича, Р. Сімовича, А. Солтиса), аспірантуру при Московській консерваторії (клас Д. Кабалевського). З 1963 року працює у Львівській, а з 1966-го – у Київській консерваторіях, де викладає композицію, теорію та історію музики. Почесний співголова Національної спілки композиторів України (разом із Є. Станковичем). Від 2011 року є художнім керівником Національної опери.

Мирослав СКОРИК – одна з найяскравіших, знакових постатей сучасної української культури, чия музика широко відома у світі. Творча особистість митця, яка органічно поєднує талант композитора, виконавця, педагога, музикознавця й громадського діяча, сприяла потужному розвою сучасної духовної культури України, ствердженню її ідентичності у світовому соціокультурному просторі.

Як педагог Мирослав Скорик виховав кілька поколінь сучасних українських композиторів. Серед них – Євген Станкович, Іван Карабиць, Освальдас Балакаускас, Олег Ківа, Віктор Степурко, Ганна Гаврилець, Володимир Зубицький та інші. Його учні перейняли не тільки фахові знання, а й притаманні вчителеві культуру та дисципліну праці, прагнення до невтомного самовдосконалення і творчого пошуку.

У 1999 році Мирослав Скорик став на чолі кафедри історії української музики. Багатогранна особистість митця сприяла особливій творчій атмосфері на кафедрі, а її діяльність набула нового спрямування. Нині робота кафедри розгортається за трьома основними напрямками: науково-дослідним, науково-методичним і науково-просвітницьким. Зокрема, викладаються курси «Історія української музики», «Історія української музики XX століття», «Музика ХХ-ХХІ століть: країни Східної Європи та українська діаспора», «Українське краєзнавство», «Українська хорова література», «Музично-історичне джерелознавство», «Архівна практика», «Лекторська практика».

Наукова результативність праці викладачів кафедри представлена у великій кількості друкованих статей у різноманітних українських і зарубіжних виданнях. Педагоги беруть найактивнішу участь у багатьох наукових конференціях, симпозіумах, круглих столах, семінарах.

Важливим стратегічним напрямком діяльності кафедри є підготовка і виховання високоосвічених фахівців – музикознавців. Ця сфера реалізується через наукове керівництво учнями зі спеціальності, а також курсовими, бакалаврськими і магістерськими роботами студентів. За останні двадцять років на кафедрі захищено біля тридцяти кандидатських дисертацій.
Сидять (зліва направо): О.Волосатих, Л.Мельник, О.Давидова, О.Торба, О.Берегова, М.Скорик (завідувач кафедри), М.Копиця, Л.Гнатюк, О.Таранченко, Т.Некрасова, Т.Гусарчук, О.Путятицька.
Стоять (зліва направо): О.Блажкун, Д.Гога, М.Прокопенко, І.Скородинська, Л.Путятицька, Н.Миронова, О.Гуркова, О.Діміняца, С.Свиридова, О.Мацепура, Б.Шабетник, О.Крамаренко, А.Кутасевич.

Зараз на кафедрі – 14 викладачів: академік, кандидат мистецтвознавства, професор Мирослав Скорик; доктори мистецтвознавства, професори Олена Берегова та Маріанна Копиця, на посаді професора Михайло Хай; кандидати мистецтвознавства заслужений діяч мистецтв України, професор Євген Єфремов, професор Олена Мурзина, на посаді професора Олена Таранченко, Тетяна Гусарчук; кандидати мистецтвознавства, доценти Оксана Давидова, Лариса Гнатюк; кандидати мистецтвознавства Ольга Путятицька та Рада Станкович-Спольська; кандидат мистецтвознавства, старший викладач Ольга Волосатих; старший викладач Олександра Торба.

Олена БЕРЕГОВА – випускниця Київської консерваторії. У 2002 році закінчила Українську (нині – Національна) академію державного управління при Президентові України. Стажувалася у Карлтонському університеті (м. Оттава, Канада), а також у Кабінеті Міністрів України та Секретаріаті Президента України. Очолювала прес-центр і відділ взаємодії із засобами масової інформації та зв’язків з громадськістю Міністерства культури України. Від 2002-го працює на кафедрі історії української музики НМАУ, з 2004-го обіймає посаду проректора з творчих питань і міжнародних зв’язків. У 2007-му захистила докторську дисертацію. Автор монографій, навчальних посібників, статей, публікацій у провідних вітчизняних газетах і журналах. Член Національної спілки композиторів України.

Маріанна КОПИЦЯ – один із провідних музикознавців академії, доктор мистецтвознавства, професор, член НСКУ (з 1978 р.) та правління НСКУ (з 1999 р.). Учениця Леніни Єфремової. Викладає у консерваторії з 1975 року. Розробила авторські курси з сучасної музики, музичної критики, історії музики XX століття (Східна Європа), музичної культури української діаспори. Діяльність Маріанни Копиці – ученого з яскравим громадським темпераментом і невичерпною творчою енергією – відзначається масштабністю й багатоаспектністю. З її ім’ям пов’язане відкриття нових напрямків дослідження у музикознавстві, музичній культурології, джерелознавстві, зокрема епістології, біографістики, менеджменту. Численні публікації присвячені вивченню широкого кола явищ музичної культури, як періодів її історії, функціонування різних музичних інституцій, колективів, так і діяльності непересічних особистостей. Плідною є праця з дослідження україно-польських, -французьких, -американських зв’язків. Музикознавцю належать 5 монографій, 14 упорядкованих збірників, понад 100 публікацій у наукових виданнях і періодичній пресі, організація численних конференцій.

Під керівництвом Маріанни Копиці захищено 11 кандидатських дисертацій, близько 50 дипломних і магістерських робіт. Її випускники успішно працюють у провідних музичних установах України та зарубіжжя. З 1979 року Маріанна Копиця є активним членом профспілкової організації вишу, а з 2001 до 2011 очолювала профспілковий комітет.

Михайло ХАЙ широко відомий як діяльний пропагандист кобзарсько-лірницької традиції, виконавець на лірі й традиційній скрипці (в ансамблі), завзятий учасник диспутів, круглих столів на тему захисту і збереження українського традиційного інструментарію та національної ідентичності української культури.

Свою викладацьку роботу в НМАУ Михайло Хай останнім часом поєднує з роботою завідувача відділу музичного фольклору Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАНУ. Пріоритетними темами науковця стали етноорганологічні дослідження Карпатської зони (Бойківщина), а також вивчення музичних інструментів та української інструментальної музики.

Дослідницька робота Євгена ЄФРЕМОВА пов’язана з двома напрямами його науково-практичних зацікавлень – фольклорним виконавством і музично-етнографічним дослідженням території Київського Полісся. Як представник Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (нині – заступник директора з наукової роботи), Євген Єфремов протягом останніх років вивчає традиції переселенців Чорнобильської зони.

Олена МУРЗИНА – випускниця кафедри теорії музики Володимира Матвієнка (1935-1996), яку запросили до викладання у Київській консерваторії у 1962 році, а згодом (у 1968 р.). Поєднує викладання дисциплін теоретичного циклу (аналіз творів) і народної музичної творчості.

За роки праці Олени Мурзиної на кафедрах теорії музики та музичної фольклористики 30 студентів її класу захистили дипломні (а згодом і магістерські) роботи, у їхньому числі – 13 фахівців з етномузикології, написано 3 кандидатські дисертації.

Олена ТАРАНЧЕНКО закінчила Київську консерваторію (1979 р.) та аспірантуру (клас Л. Єфремової). З 1982 року працює у НМАУ. Розробила авторську програму з курсу історії української музики XX століття, є науковим керівником робіт із фаху, численних курсових і магістерських досліджень, дисертацій. Постійно виступає з доповідями на різноманітних наукових конференціях, круглих столах тощо. Є упорядником і науковим редактором збірників наукових статей, провадить широку лекторську й просвітницьку діяльність як в Україні, так і за її межами, друкується в центральній періодичній пресі, веде радіопрограми. Член НСКУ. Тетяна Гусарчук закінчила Київську консерваторію (1985 р., клас Н. Герасимової-Персидської), відтоді працює у закладі. Розробила і веде курси історії української музики (від найдавніших часів до кінця XIX ст.), «Українська хорова література», «Українське краєзнавство» «Психологія музичної творчості», керує магістерськими та дисертаційними роботами.

Основні напрямки наукової роботи Тетяни ГУСАРЧУК – українське хорове мистецтво доби класицизму, музична текстологія, психологія творчості. Вона є автором численних статей (близько 80-ти), присвячених видатним діячам української музичної культури, публікацій, пов’язаних з історією НМАУ. Результатом майже 30-літньої пошуково-дослідницької роботи Тетяни Гусарчук та її співпраці з випускником академії, керівником камерного хору «Київ», заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка Миколою Гобдичем стало унікальне видання «Артемій Ведель. Духовні твори» (2007 р.). Бере активну участь у наукових конференціях, проводить лекції-концерти. Тривалий час (з 1985 р.) працює у деканаті по роботі з іноземними студентами (з 1994 р. – заступник декана).

Оксана ДАВИДОВА – теж випускниця Київської консерваторії (клас Т. Гнатів). Педагогічну роботу поєднує з науково-методичною, музично-критичною. Веде курси історії музики XX століття (слов’янські країни, українська музична діаспора). Ще одним аспектом наукових розвідок Оксани Давидової є сучасний український музичний театр, – всебічне осягнення нових напрямків, узагальнюючих тенденцій і виявлення закономірностей у творчості українських композиторів, які працюють у цій галузі.

Лариса ГНАТЮК – вихованка Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського (1984 р.). Працювала у Полтавському педінституті (тепер університет) імені Володимира Короленка. У 1998 році закінчила аспірантуру Київської консерваторії. У 1999-2002 роках була докторанткою кафедри історії зарубіжної музики НМАУ, де почала викладати з 2002-2003 навчального року (з 2004 р. – доцент). За дорученням кафедри розробила курс історії української музики від стародавніх часів до початку XX століття. Має понад 40 опублікованих розвідок, виступала з доповідями на близько 30-ти наукових конференціях.

Важливим аспектом діяльності Лариси Гнатюк є літературне редагування та макетування наукових праць (загалом підготовлено до друку близько 50 книжок). Виконує обов’язки відповідального секретаря наукового журналу «Часопис Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського».

Олександра ТОРБА – випускниця НМАУ (класи І. Ляшенка та І. Пясковського). Після закінчення аспірантури читає курси історії української музики та історії української музики XX століття на виконавських і композиторському факультетах. Співпрацюючи з кафедрою теорії музики, створила авторський синтетичний курс «Сольфеджіо та гармонія в стильовій еволюції на матеріалі української музики» для оркестрового (струнні інструменти) факультету. Має численні публікації, бере участь у науково-теоретичних конференціях, веде активну редакторську роботу в рамках науково-видавничої діяльності НМАУ.

Ольга ПУТЯТИЦЬКА закінчила НМАУ (2002 р., клас Л. Корній), з 2006-го – викладач, з 2011 року – в.о. доцента кафедри історії української музики. Основні напрямки її наукової роботи – духовна музика, медієвістика, музичне джерелознавство і текстологія. Читає курси історії української музики, «Музично-історичне джерелознавство», «Архівна практика». Авторка наукових статей, навчальних програм, учасниця конференцій і симпозіумів. Науковий керівник магістерських і кандидатських дисертацій. Здійснює макетування, редагування й коректуру наукових і нотних збірок.

Рада СТАНКОВИЧ-СПОЛЬСЬКА здобула вищу освіту в Київській консерваторії (1991 р., клас Т. Гнатів). З 2007 року викладає у НМАУ. Нині працює ученим секретарем відділення музичного мистецтва Національної академії мистецтв України, в.о. доцента (з 2011 р.) кафедри історії української музики НМАУ, заступник генерального директора Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

Ольга ВОЛОСАТИХ – випускниця НМАУ (2004 р., клас Н. Некрасової-Яворської). З 2009 року працює у НМАУ. Її наукові зацікавлення пов’язані з музичною і театральною культурою України XIX століття, з проблемами дослідження професійної традиції етносів, які проживали на наших теренах тощо. Цим визначено й тематику її численних публікацій і виступів у радіопрограмах. Науковий керівник магістерських робіт.

* * *

Центр музичної україністики (перший директор – І. Ляшенко; нині – М. Скорик) було утворено 1995 року під егідою Міжнародної асоціації україністів з широким спектром науково-просвітницької діяльності. При центрі плідно функціонує науково-інформаційний відділ, який очолювали Ігор Савчук, Ольга Портянко, а з 2009 року – Ольга Волосатих. Працівники відділу (О. Волосатих, О. Торба, Л. Мельник, Б. Шабетник) проводять широку видавничу, консультативну й науково-популяризаторську роботу у безпосередньому зв’язку з кафедрою історії української музики. Серед наукових заходів, ініційованих центром спільно з кафедрою, назвемо принаймні конференції, присвячені 90-річчю НМАУ (2003 р.), «Юлій Мейтус. Сторінки життя та творчості. До 100-річчя від дня народження» (2003 р.), «О.Я. Шреєр-Ткаченко та історія музичного українознавства» (2005 р.), «Музика третього тисячоліття: перспективи і тенденції» (2005 р.), «Шостакович та XXI ст.» (2006 р.), «Культурологічні проблеми української музики. До 80-річчя від дня народження академіка І.Ф. Ляшенка» (2007 р.), «В.С. Косенко. До 110-річного ювілею композитора» (2007 р.), «Повість М.В. Гоголя “Тарас Бульба” у світовій музиці. До 200-річчя від дня народження М.В. Гоголя» (2009 р.).
Зліва направо: О.Торба, О. Волосатих, М. Скорик (сидить), Б. Шабетник Л. Мельник

Спільно з Національною спілкою композиторів України було проведено міжнародні наукові конференції: «Музична культура України 20-30-х років XX століття: тенденції і напрямки» (у рамках XVII Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест», 2006 р.), «Музика у просторі сучасності: друга половина XX- XXI ст.» (у рамках XVII Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону», 2007 р.), «Духовна культура України: традиції і сучасність» (2007 р.), «Історія в особистостях» (2008 р.), «Двадцять років “Київ Музик Фесту” в аспекті української музики» (2009 р.), «Композитор і сучасне соціокультурне середовище» (у рамках XIX Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону», 2009 р.), «Композитор і сучасне виконавське мистецтво» (2011 р.), «Постать М. Лисенка у світовому історико-культурному контексті. До 170-річчя від дня народження» (2012 р.).

Було організовано і проведено круглі столи, присвячені 100-річчю від дня народження Миколи Коляди, творчій діяльності провідних сучасних композиторів Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Віталія Губаренка, Лесі Дичко, Івана Карабиця, Геннадія Ляшенка, Левка Колодуба, Віталія Годзяцького.

До 100-річчя Київської консерваторії завідувач кафедри, її члени ініціювали цикл науково-теоретичних конференцій: «Композитори і музикознавці Київської консерваторії у 1913-1922 роках»; «Композитори і музикознавці Київської консерваторії у 1923-1941 роках»; «Композитори і музикознавці Київської консерваторії у 1941-1960 роках» (відповідно 2010-2012 рр.). У них через «портрети» видатних і незаслужено забутих діячів української музичної культури вперше введено у науковий обіг факти і документи з історії факультету.

Олена Таранченко,
Тетяна Некрасова,
Ольга Путятицька,
Олена Мурзина

* * *

Проблемна науково-дослідна лабораторія з вивчення і пропаганди народної музичної творчості є науково-дослідною інституцією при НМАУ. Її створено за наказом Міністерства культури України 1991 року внаслідок реорганізації кабінету народної творчості при Київській консерваторії, який діяв від 1965-го. Роботу за штатним розкладом ПНДЛ розпочато з січня 1992 року. У внутрішньому обігу лабораторії, архівних і наукових публікаціях замість офіційної назви вживається: Лабораторія етномузикології (Київська) (скорочено – ЛЕК).

Керівниками лабораторії були кандидати мистецтвознавства Євген Єфремов (1992-1993 рр.), Михайло Хай (1993-2002 рр.), Ірина Клименко (з 2002 р.).
Сидять (зліва направо): О. Мурзина, О. Шевчук
Стоять (зліва направо): О. Карапата, М. Скаженик, І. Клименко, О. Коробов, Г. Коропниченко, Є. Єфремов

Від 1993 року лабораторія співпрацює з кафедрою музичної фольклористики, є її науковою і методично-практичною базою, становить основу навчально-виховної роботи в академії з питань етнографії та фольклору.

Основні напрями науково-дослідної діяльності лабораторії:

польова робота – збирання фольклорних матеріалів у терені, їхня фіксація на аудіо- та відеоносіях;

архівне опрацювання і зберігання аудіофонду, зокрема комп’ютерна каталогізація й перенесення матеріалів на електронні носії;

транскрибування фольклорних текстів і мелодій;

теоретичні дослідження народної музики;

видання аудіоальбомів традиційної етнічної музики українців;

виконавська реконструкція локальних музичних традицій.

Провідною темою ЛЕК протягом 1996-2006 років була «Народна музична культура України: традиції, сучасне функціонування». Від 2007-го – «Етнічна музика Наддніпрянщини і Полісся: механізми формування регіональних традицій».

Практика польових виїздів ЛЕК для запису народної музики бере початок у 1960-1970-х роках (керівник В. Матвієнко), коли спорадично обстежувались окремі терени. Системною діяльність стала у 1980-1990-ті, посилилася відповідальність збирачів за певні територіальні ділянки. З ініціативи Євгена Єфремова від 1986 року стали традиційними літні експедиції річками України на байдарках.

Пріоритети сучасних експедицій – заповнення «білих плям» на фольклористичній карті України (східна Волинь, Наддніпрянщина, південна Чернігівщина, Сумщина, Берестейщина, інші території) та спеціалізовані регіональні програми з видання пісенних збірок за матеріалами певних етнографічних локусів.

Одне з найвідповідальніших завдань лабораторії – збереження та опрацювання аудіозаписів. 1998 року розпочато оцифровування касетно-бобінного фонду записів 1979-1995 років (понад 800 касет і близько 100 бобін).

За 30 років (1982-2012) збирання народномузичних творів науковцями ЛЕК і студентами кафедри музичної фольклористики були обстежені кілька регіонів України й нагромаджені значні фонди матеріалів – близько 3000 годин звучання. Спільно з колегами-етномузикологами Львівської національної музичної академії накопичено дані з-понад 3300 населених пунктів України і маргінальних українських територій в суміжних країнах. Фронтально обстежені басейн Прип’яті, Галичина, Карпати, Закарпаття, Волинь, Поділля, Сіверщина і Посейм’я, історична Полтавщина, Середня Наддніпрянщина, розвідково – Берестейщина, Підляшшя, Поросся, Лівобережний Степ, Слобідщина, Таврія (Херсонщина), Буковина.

Традиційним завданням етномузикології є транскрибування народних мелодій (вокальних та інструментальних). У практиці ЛЕК запроваджено як детальні (фонетичні) нотації наспівів (Є. Єфремов транскрибував понад 500 зразків), так і узагальнені морфологічні, які охоплюють левову частину зібраного матеріалу (виконавці – І. Клименко, С. Копил, Г. Коропниченко, Т. Сопілка та ін.).

Теоретичні дослідження, виконані за 20 років (1992-2012) діяльності лабораторії і кафедри, належать до різноманітних сфер етно- музикознавства. Опубліковано чотири монографії, багато статей у наукових збірниках, часописах, періодиці.

В останні десятиліття усе важливішими стають методи структурної типології, музичної ареалогії та картографування фольклорної архаїки. Сьогодні провідним у роботі лабораторії стає мелогеографічний напрямок, скерований на створення атласу народно-музичних діалектів. З мелогеографічної проблематики науковці ЛЕК захистили дві дисертації (І. Клименко та М. Скаженик). З 2011 року проводиться щорічна спеціалізована конференція «Слов’янська мелогеографія», у якій беруть участь представники етномузикологічних шкіл Києва, Львова, Харкова, Москви, Мінська. Науковці ЛЕК щороку виступають із доповідями на наукових конференціях, симпозіумах, фестивалях в Україні й за кордоном – у Відні, Варшаві, Кракові, Любліні, Москві, Мінську, Петербурзі, Тбілісі.

Фоноархіви ЛЕК вводяться у науковий обіг не тільки шляхом нотних публікацій, а й видання записів на компакт-дисках. У співпраці з різними українськими видавцями науковці ЛЕК підготували й випустили кілька серій аудіоальбомів автентичної музики України.

Протягом 1992-2008 років наукову фольклористичну діяльність у лабораторії провадили понад півтора десятка осіб – як знані вчені, так і молоді дослідники. Лаборантський корпус здебільшого обіймали студенти НМАУ, переважно історико-теоретичного факультету, а також диригентсько-хорового й диригентсько-симфонічного. У збирацькій роботі значну роль відігравали позаштатні помічники, в основному студенти консерваторії.

Ірина Клименко